«Після такого мені теж потрібен час, щоб прийти до тями»: начальник рятувальної станції Первомайська 05 серпня 18:55 1819
Його голос із гучномовця чув кожен, хто хоч раз відпочивав на центральному пляжі Первомайська. Які історії журналісту розповів чоловік, чий розважливий голос із рупора вже більше 16 років закликає первомайців до безпечної поведінки на воді? Зустрічайте нову рубрику «Добрий день у вашій хаті» на Гард.City: будемо спілкуватися із земляками різних професій на їхньому робочому місці. Її перший герой — Василь Сидорук.
Хто не знав, знайомтесь: Василь Сидорук, начальник водолазно-рятувальної станції Первомайська
«Я був командиром аварійно-рятувальної партії на підводному човні»
— Василю, чому ви обрали саме цю професію?
— Не сказав би, що я планував стати рятувальником. Скоріше, мене до цього привів мій життєвий шлях. Я більше дванадцяти років прослужив на підводному човні Північного флоту. З дитинства мріяв стати моряком. Спочатку була «мореходка» в Одесі, потім військове училище в Севастополі, а потім власне вже й служба на підводному човні.
Василь Сидорук та Анатолій Крайтор, рятувальник (ліворуч)
На службі я певною мірою й став рятувальником. Я був командиром аварійно-рятувальної партії на підводному човні. Відповідав за безпеку екіпажу та справність корабля.
До речі, ще не будучи рятувальником, я часто спостерігав за поведінкою людей на воді: як людина пливе, як проявляється її втома і таке інше. Якщо я бачив, що хтось невпевнено почувається на воді, то завжди підпливав і пропонував допомогу. А взагалі я з цікавістю аналізував, вивчав і оцінював фізичні можливості людей, що плавають.
— Де ви навчалися водолазній справі?
— Моє перше пірнання було дуже давно. Це було на навчаннях для підводників. Ми тоді вивчали і випробовували різне устаткування і обладнання того часу. Я любив занурення. Мене завжди вражав морський підводний світ. Це неабияка прозорість води, різновиди риб та інших істот, чисте дно. Нам, людям, які виросли і жили далеко від моря, це здавалося чимось неймовірним. У нас на річці і близько такого не побачиш, видимість не далі витягнутої руки. На Бузі, наприклад, дна як такого не побачиш, саме болото. Та ще й все дуже засмічене. Я люблю річку, але морське царство в мене завжди викликало особливий захват. Але ці враження про море стосуються тільки пірнань, а не моєї служби на підводному човні. Тому що сам період служби для мене був важким, напруженим і навіть страшним.
— Ви зараз займаєтеся плаванням?
— Звісно, регулярно та за будь-якої нагоди я роблю запливи, тренуюся. Також веслую, щоб бути в формі. І моїх молодих колег також муштрую. Якщо вони щось роблять повільніше за мене, то я з ними займаюсь, поки не наздоженуть мої результати (сміється — ред.)
Ми маємо бути вправні і витривалі в усьому: плавання, веслування, підняття людини на борт човна, перша допомога, реанімація тощо. Тож ми постійно тренуємось, вчимось.
«На жаль, не з кожного фізичного стану можна повернути людину до життя»
— Ви коли небудь вели підрахунок врятованих вами життів?
— Я ніколи не займався підрахунком врятованих мною людей, та й неможливо це в принципі. Адже якщо навіть просто через гучномовець ти відмовив людину запливати за буйки — це вже свого роду порятунок, попередження трагедії.
А от безпосередній порятунок починається, коли доводиться проводити реанімаційні заходи: за потреби — звільнення дихальних шляхів від сторонніх предметів: водорості, фрагменти очерету тощо. Потім відкачування води з організму. Це все відбувається далеко не так просто, як у фільмах: при відкачуванні з роту спочатку майже фонтаном б'є вода, потім за ланцюговою реакцією може початися блювання, адже буває, що вода проникає у весь організм. Реанімувати дуже складно, не можна зволікати. І, на жаль, не з кожного фізичного стану можна повернути людину до життя.
— Що найважче в роботі рятувальника? Як ви з цим справляєтесь?
— Всяке бувало за час моєї роботи. Ставались і такі моторошні ситуації, про які я навіть не хотів би говорити. Але є декілька, котрі я часто приводжу людям, як пам'ятку.
От, до прикладу, був такий випадок: дві жінки і двоє дітей приходять на пляж. На дітей вони надягли по надувному кругу і пустили їх купатись. Жінки сіли на березі, деякий час поспостерігали за дітьми і «зачепились язиками», як то кажуть, відволіклись. Я ж від початку це все бачу в бінокль, спостерігаю. В якийсь момент майже одночасно ці дві дівчинки, що купаються, висковзують з кругів під воду. Мами цього не бачать, продовжують собі розмовляти, і я, аби не втратити час, в гучномовець звертаюсь до цих жінок. На щастя, поки я біг до рятувального човна, вони вже витягли своїх дітей живими і здоровими. Все обійшлось, тому що ми їх повідомили і виграли дорогоцінні миті. А якби мені довелось плисти до них, то невідомо, чи було б кого рятувати.
Недбалість губить життя
В продовження теми недбалості ще отака історія є. Літня жінка йшла до річки. Взяла з собою онука і по дорозі запропонувала знайомій сусідці, щоб та пустила з нею свого сина, за компанію її онуку. Та погодилась. Прийшовши до річки, це було на Третьому млині, в мікрорайоні Скала, жінка залишила дітей без нагляду і почала чи то прати щось, чи щось таке, не пам'ятаю вже.
Коли зібралась йти додому, дітей на березі вона не знайшла. Через деякий час жінка дізналася, що той самий сусідський хлопчик потонув, а онук, злякавшись, втік додому. Нас того вечора викликали на підводний пошук цієї дитини. Приїхавши, ми з'ясували місце, де сталась трагедія (і з'ясували ми не від жінки, вона навіть не знала, де купались діти), я пірнув і таки знайшов дитину на дні. Там було глибоке місце, близько п'яти метрів. За час, поки я його шукав, на березі вже з'явилась мама. Ви б тільки чули її крики. Всередині все крається, коли чуєш, як побивається мама, яка бачить мертвою єдину дитину, яку вісім років ростила, любила і втратила за мить. Після таких випадків і мені самому потрібен був час, щоб прийти до тями. Такі ситуації морально дуже важкі.
«На радянських підводних човнах горіло все: фарба, ізоляція, шланги і таке інше»
— Які рятувальні заходи вам запам'ятались найбільше?
— Один із таких випадків, що от прямо запам'ятався, стався давно, на нашому підводному човні. Я взагалі завжди так вважав: тільки-но човен занурюється під воду, весь екіпаж починає боротьбу за своє життя.
Уявіть собі ситуацію: я як командир рятувальної партії заступаю на чергування. Відчуваю запах диму, черговий вахтовий лежить без свідомості. По команді з обох боків відсіку, де знаходимось ми, закриваються герметичні перебірки. Ми лишаємось відрізані від екіпажу. Треба швидко зорієнтуватись і не панікувати. Діватись нікуди, 400 метрів води над головою, і півтора кілометри безодні під нами. В нас було небагато часу, щоб скористатись ПДП — це портативний дихальний пристрій, який мав при собі кожен підводник. Ця штука давала певний час, аби дійти до свого посту та скористатися іншими засобами порятунку та індивідуального захисту. Диму стає все більше і видимість стає майже нульова. І от ми надягаємо засоби захисту собі і тим, хто вже був без свідомості, і починаємо шукати несправність в темному, тісному і замкненому приміщенні. Найбільша загроза при таких аваріях полягає в тому, що слідом за задимленням ймовірніше за все слідує горіння, а в результаті — вибух. А навколо купа вибухонебезпечних комунікацій: труби з киснем, система регенерації тощо. Якщо на човнах, як американські, наприклад, майже всі матеріали були негорючі, то на радянських горіло все: фарба, ізоляція, шланги і таке інше. Тому відлік йде на секунди. Того дня я або дивом, або інтуїтивно намацав рукою у пітьмі гарячий головний електрощиток і таким чином з'ясував причину аварії. Це був дуже критичний момент, але, на щастя, все обійшлось, ліквідували несправність, вахтового та інших відкачали і врятували човен з екіпажем.
Як казав один адмірал: «Важко знайти більш тонку грань між життям і смертю, аніж служба на підводному човні».
«Не треба швидку, бо жінка вб’є»
— Чи були якісь курйозні випадки?
— Я згадую один дуже цікавий і виснажливий епізод.
Це була глибока осінь. Ми з напарником чергували і достатньо далеко від нашої станції помітили у воді якийсь предмет, щось плавуче. А це ж листопад. Ми, звісно, спостерігаємо за річкою і береговою зоною, але ж ніхто не має плавати в листопаді. Вирішили перевірити, стрибнули в човен, підпливли ближче. Бачимо: чоловік ледь пливе, геть сивий. Він вже навіть не плив, а просто ледве ворушив зап'ястями. Середина річки. Було зрозуміло, що він вже закляк, вже аж посинів. В такому стані дуже важко підняти людину на човен: кінцівки майже не згинаються, шкіра слизька, тверда і холодна. Але все ж таки ми його якось витягли на борт. Опинившись в човні, він нас розштовхує і каже: «Я йду до Бога» і знову стрибає за борт, зникаючи під водою. Ми вже думали, що загубили його. Тільки-но він випірнув, ми вже силоміць дістали його знову і доправили до берега. Надали першу допомогу, відігріли, викликали «швидку». І от поки ми його приводили до тями, почали розмову з ним, щоб дізнатися, що ж з ним трапилося. І він розказав, що, мовляв, його дружині лікарі діагностували рак і сказали, що швидше за все вона помре. І він чи то в якомусь стані афекту, чи що, вирішив до Бога звернутись. Я так і не зрозумів: чи то він мав на увазі саме Бога, чи то річку Південний Буг, яку здавна наші предки називали Бог? Так чи інакше, він пояснював свій вчинок тим, що йшов до Бога. Його стан був схожий на якесь психічне запаморочення. Можливо, мета врятувати свою дружину будь-яким чином стояла в нього передусім і він чомусь обрав саме такий спосіб. Не знаю. Але я був вражений його фізичною витримкою. Листопад, майже крижана вода, попід очерет вже ставала крига, і він достатньо довго пробув у тій воді. Після того випадку пройшов деякий час і він прийшов до нас на станцію. Дякував. Він десь впродовж місяця, мабуть, ходив до нас, мене особисто знаходив і безкінечно дякував за те, що ми зробили для нього того осіннього дня.
— Чи доводилось рятувати рибалок?
— Про рибалок багато історій є. Я сам хоч і не рибалю, але за тими, хто ловить із човнів, ми також пильнуємо. Люди, які ловлять рибу, в пориві азарту часто забувають про власну безпеку. Чим більша риба, тим більше вони відключаються від реальності.
Якось був такий випадок: це також була осінь, десь жовтень-листопад. З нашої станції ми помітили порожній човен навпроти парку. Ну, порожній та й порожній, рибалки буває лягають спати на днищі човна і їх в ньому майже не видно. Ми деякий час поспостерігали, поки не помітили там якесь нетипове похитування. Ми не могли проігнорувати це і підійшли туди на човні. За тим надувним човном виявили чоловіка, майже повністю зануреного у воду. Він ледь тримався за мотузку. На ньому був зимовий об'ємний одяг, який набрав води і не давав чоловікові випірнути вище, ніж по шию. Він був досить кремезний, видно було явні ознаки сп'яніння, ще й увесь цей намоклий одяг, він вже ледь тримався на воді. Його фізично просто неможливо було підняти. Ми його так і побуксирували. Витягли на берег, всі мокрі, в багнюці разом із ним. Давай викликати «швидку», а він ґвалт кричить, що не треба ніякої швидкої і все тут. Каже: «Ви що? Мене жінка вб'є!»
Потім ми вже з'ясували, що він потай від жінки втік на рибалку, взяв із собою пляшку, розпив її у човні, а потім заснув і перекинувся в воду. І довгенько так пробув у річці. Ну, а далі ж оця вся ситуація, що я розказав.
Тож я завжди казав рибалкам: ви маєте свою вагу, одяг, набравшись води, має свою вагу — і в разі надзвичайної ситуації ви отримуєте негативну плавучість. Тож я вкотре звертаюсь і до рибалок: не нехтуйте правилами безпеки і якщо не хочете одразу надягати жилет, то хоча б беріть його з собою на борт вашого плавзасобу.
Не нехтуйте правилами безпеки!
«Дякую тобі, я щойно збагнув, що сам би не виплив»
— Чи пам'ятаєте перший порятунок чи, можливо, один із перших?
— Як я вже говорив, я ще до того, як став працювати рятувальником, намагався допомагати людям на воді.
І якось вже й не пам'ятаю першого випадку. Один із тих перших, що пам'ятаю, стався в Миколаєві, це вже після служби на флоті. Я прогулювався вздовж лиману і побачив чоловіка, який далеченько так відплив від берега, і в його поведінці та рухах я помітив якусь розгубленість. Я отак, як був, в одязі, так і поплив до нього. Він спочатку обурився, мовляв, навіщо я втручаюсь в його відпочинок. Я з ним поспілкувався і вмовив супроводити його до берега. Десь на півдорозі до суші він вже тримався за мене. Ми дісталися берега, я собі пішов, а той чоловік через пару хвилин наздоганяє мене і каже: «Дякую тобі, я щойно збагнув, що сам би не виплив».
«Я поважаю воду і хочу, щоб інші також її поважали»
— Чи були у вас якісь цікаві знахідки під водою: на морі, в річці?
— Я якось ніколи навмисне не шукав нічого такого під водою. В морі, наприклад, мені траплялись якісь глечики побиті, інший посуд, металеві фрагменти кораблів тощо. На дні моря я більше любив шукати крабів, вони дуже цікаві істоти. А в річці у нас я не зустрічав чогось цікавого. Як правило, це якісь затонулі рибацькі човни, балки, корчі і тому подібне. Тож наполегливо прошу всіх бути вкрай уважними в невідведених для купання місцях і не стрибати у воду з висоти. Під водою може бути що завгодно. Сьогодні низька вода і якась гілляка лежить в одному місці, а завтра вода підніметься і течія принесе її до місця, де люди стрибають у воду. Будьте обережні!
— Чому, на вашу думку, люди не надто часто прислухаються до порад та застережень рятувальників?
— Причини майже завжди одні й ті ж — алкоголь і переоцінені фізичні можливості. Тобто є люди, як тверезі, так і не зовсім, які занадто самовпевнені. Вони вважають, що наші попередження їх не обходять і з ними не може нічого статися.
Я от, до прикладу, добре плаваю. Я знаю свої фізичні можливості, але ніколи їх не випробовую. Я поважаю воду. Хочу, щоб інші також її поважали і зрозуміли, що через зухвалість колись-таки вода може забрати у вас життя.
Часто буває таке, що молоді хлопці ніби як хочуть справити враження на своїх дівчат і влаштовують потенційно небезпечні запливи. А ми ж все бачимо: хто, коли і з ким прийшов, в якому стані людина чи компанія. Спостерігаючи та аналізуючи, я приблизно розумію, в чому може бути причина тої чи іншої поведінки і прораховую подальші дії і їхні, й наші. Потім або попереджаю в рупор, або підпливаю, якщо ігнорують. Бувало й таке, що після зауважень хтось починав плисти до нас, аби «з'ясувати стосунки». І приїжджали до нас на станцію, щоб типу «розібратись» із нами з приводу зауважень, зроблених їм через гучномовець. Мовляв, це їх дратує і ображає. Всяке буває.
Але я не ображаюсь. Я людина не конфліктна і намагаюсь мислити позитивно та не падати духом.
— Чи відпочиваєте на пляжі після роботи?
— Я відпочиваю в різних місцях, де можна поплавати. Це не обов'язково пляж. Навіть відпочиваючи, як і на роботі, я так само сиджу на березі і спостерігаю за людьми, що купаються. Я от не знаю, чи це набуте зі служби на флоті, чи може це вроджене — допомагати людям на воді? А може це все ж таки моє покликання? (посміхається — ред.)
Коментарі