Невизначеність і кризи породжують нові культи осіб. Як змінюються механізми творення авторитарних лідерів і що це означає для суспільства?
… Центральна фігура на полотні – лідер, що стоїть на високому постаменті, оточений сяйвом, яке виходить чи то від сонця, що сходить, чи то від його власної величі. Він у розкішному, можливо, військовому чи традиційному національному вбранні, що символізує його єдність із народом і державою. Або у скромному вбранні, яке символізує простоту.
Його поза впевнена, з високо піднятим підборіддям і поглядом, спрямованим у далечінь – до світлого майбутнього. В руці він тримає символ влади – меч, книгу, скіпетр або просто простягає руку в жесті благословення. За ним відкривається щасливий пейзаж, який він пропонує, шлях, дорогу, успіх.
На тлі – речі, які уособлюють здобутки його правління: монументальні мости, хмарочоси або золотоверхі храми, прапори. А десь унизу – народ, що з трепетом дивиться на нього: робітники з інструментами, матері з дітьми, вчені в окулярах та військові на танках – усі з однаковими захопленими обличчями.
Кольорова гама – тепла й урочиста, домінують золотаві, червоні й пурпурові відтінки, що підкреслюють його велич і божественність. А в кутку полотна, можливо, маленькі символічні деталі – книга з його іменем, прапор, що розвівається за його спиною, або птах, що злітає в небо, символізуючи нову епоху під його керівництвом….
Які образи постають перед вами, коли ви читаєте опис портрета такого лідера? Хто саме зображений на цій картині у вашій уяві?
Вусатий Сталін чи Гітлер з минулого століття? Нині чинні «шановний товариш» Кім Чен Ин чи «мудрий стратег» Путін, – безвусий, але як є. Втім, є відчуття, що перед нами розгортається стара-нова сторінка історії, тривожна, якщо згадати її наслідки у XX столітті – Друга Світова, Голодомор, ядерні вибухи. Саме тієї сторінки сонцесяйних осіб, яка востаннє була перегорнена у 50-ті роки XX століття. Здавалося, назавжди.
Ми входимо знову в епоху культів осіб. Звісно, що вони «модернізувались» і осучаснились, вони мало схожі на попередників. Вони існують не лише в авторитарних державах, нових «вождів» обирають у демократичних країнах, їх пропонують зображати на купюрах, їм дарують портрети у золотих рамах і моляться за них. Вони легко підіймаються на Олімп завдяки голосуванням більшості, соцмережам, простим гаслам здолати кризу за два-три тижні й тому, що називається постправдою. Не два, не три, а значно більше проявів «культовості» осіб – ознака невизначеного і тривожного стану XXI століття. І ця тенденція тривожить тих, хто стежить за ситуацією у світі.
Станом на 2024 рік у світі налічується 195 країн: 193 держави-члени ООН та 2 держави-спостерігачі – Ватикан і Палестина. Порахувати ті держави, де вже чітко марковані культи осіб складно, але найяскравіші з них є серед списку – Росія, КНДР, Азербайджан, Туркменістан, В’єтнам, Бангладеш, Туреччина. Тою чи іншою мірою намагаються працювати у подібних концепціях і Орбан (Угорщина), Нарендра Моді (Індія), Сі Цзіньпін (Китай) і – сумна сенсація – Дональд Трамп (США).
Культ особи – це явище, коли лідера возвеличують як майже божественну фігуру, приписують йому надзвичайні якості, а вся пропаганда чи медіа спрямовані на створення ідеального образу.
Наприклад, Йосип Сталін у СРСР або Кім Ір Сен у Північній Кореї. Культ особи може існувати навіть у відносно демократичних, не цілком авторитарних режимах (наприклад, у деяких «демократичних» країнах, де лідер має непропорційно велику популярність і вплив). Тобто культ особи – це скоріше інструмент легітимації влади, а диктаторське правління – спосіб її здійснення.
Але чому знову? Чи схожі нинішні часи з тими, які визрівали на початку XX століття? Як з’являються лідери, які претендують на свою власну велич? І чому ліберальна система не може протистояти таким спробам?
Ми спілкуємось з Орисею Білою, завідувачкою кафедри філософії Українського католицького університету.
ЕПОХА «КУЛЬТІВ ОСІБ»: ОПОРА В ОСОБИСТОСТЯХ?
У сучасному світі, де традиційні інституції втрачають довіру людей, з’являється потреба в тих, хто ніби стабілізує наше життя, дає надію, обіцяє прості рішення. «Є таке відчуття, що ми заходимо в епоху культів осіб, це справді так, – каже співрозмовниця, – і для цього є кілька різних причин, які поєдналися».
Така потреба виникає, коли традиційні опори – парламент, суди, університети, ЗМІ – вже не можуть забезпечити відчуття безпеки. Люди шукають опори в особистостях, які обіцяють стабільність у світі, що змінюється з блискавичною швидкістю.
«Ясновельможний» Туркменбаші в Турменістані повсюди. Фото: Георгій Красіков, brodiahy.org.ua.
«Перше – це недовіра до інститутів, інституцій, до парламентів, до суддів – до різноманітних структур, які класично підтримували суспільство, навіть і до тих самих ЗМІ. Те, що ми називаємо «епохою постправди», де все відносно.
У світі, який стрімко розвивається, брак опори в інституціях вимагає потреби в особах, які наче стабілізують цей світ. Це психологічна потреба людей у надійній опорі».
СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ: НОВІ СЦЕНИ ДЛЯ СТАРИХ ДРАМ
Друга важлива частина появу «культів осіб» 2.0 – це соцмережі. Вони кардинально змінили наше сприйняття світу: замість формування певних інформаційних каналів ми бачимо повідомлення, які транслюють окремі особистості. Недарма Маск чи Трамп мають власні соціальні мережі, – вони розуміють їхню вагомість. Це створює ефект, ніби ми споглядаємо невпинний серіал, де головні ролі виконують медіаперсони, що раніше були маловідомими і вони формують нам уявлення про базові речі.
Ілон Маск став частиною сучасного українського мистецтва. Анонс артпроєкту «Ласкаво просимо, Ілон Маск» на Житомирщині, 2021 рік. Фото: Укрінформ.
«Соцмережі викривили нашу реальність таким чином, що медіаперсони стають впізнаваними голосами реальності, – пояснює Орися Біла. – Фактично це про Трампа до 2004 року, коли він розпочав своє шоу The Apprentice («Учень»), в якому наймав людей для начебто управління у своїх корпораціях. До того про Трампа ніхто не знав. І якщо ми подивимося на його спосіб поведінки, спосіб донесення повідомлень, його спосіб комунікації, то це буде майже один в один серіал. І тому прив'язка до образу, до стилю, до персонажа стала тепер основою політичного світу і це така підміна реальності віртуальним образом, яка досить небезпечна».
КУЛЬТИ ОСІБ ЦЕ ОЗНАКА ДИКТАТОРСЬКИХ РЕЖИМІВ?
Звеличення ролі лідерів це не ознака диктатури, каже експертка. Це близькі, але не тотожні поняття. Ми, українці, переконана Орися Біла, маємо імунітет від такого розвитку подій, але це імунітет набутий і непостійний. «Ми отримали свій захист від культу особи саме завдяки тоталітаризму, в якому минула частина життя старшого покоління». Наш імунітет, – це наше громадянське суспільство, яке пройшло революції, Майдани, війну.
Пам'ятаємо, хто старший, культ особи з Леніним у Кремлі, коли ледве не кожне покоління радянських дітей мало їздити, або ж мріяти, поклонятися йому як фараону в єгипетській піраміді.
«Кімната слави» Януковича у Межигір’ї. Фото: ТСН
«Нестабільність інститутів, яка була в Україні вже в часи незалежності, коли кожен новий керівник чи кожен новий президент приносив із собою новий стиль управління. В нас була така трошки дитяча наївність, бо ми теж покладали величезні надії, що одна людина може змінити нашу реальність», – пояснює співрозмовниця.
Вона переконана, що нині наше суспільство сильне і готове протистояти такому майже релігійному фанатизму щодо лідерів: «У нас вже немає більше такого відчуття, що одна людина може вирішити все. І не в останню чергу це сталося завдяки досвіду революції, починаючи від Помаранчевої революції і Майдану, і зрештою війна все поставила на свої місця. Ми бачимо силу громадянського суспільства».
Чому наш ворог, Росія, так і не здобула цього імунітету? Адже щеплення тоталітаризмом і їх би не оминуло… Мабуть тому, що в них так і не постало сильне громадянське суспільство, вони досі покладаються на давню традицію царя-батюшки, імператора. Навіть більше: «В нас зараз інша ситуація, в нас завершене минуле з росіянами. А вони ніяк не можуть розібратися зі своїм минулим і вирішили, що без України їхній наратив не має завершення, не повний. Це і є середньовічне мислення», – пояснює Біла.
Натомість, каже експертка, в таких державах, як Сполучені Штати Америки, громадянське суспільство, як це не дивно, не настільки активне. «Воно слабше, тому що не було в цьому історичної потреби. Там більшу роль відіграють державні інституції і покладання суспільства на силу держави. Є величезна довіра до структур державної влади. Але, як ми бачимо, вона в кризі».
Через помилки американських політиків і внутрішні перипетії, які стаються, на поверхню влади фактично вийшли особи, персони, а не система противаг і стримувань, вважає Біла.
СОНЦЕ ЕПОХИ НАШОЇ – ТРАДИЦІЯ, ЗВИЧКА ЧИ ІНФАНТИЛЬНІСТЬ?
І все ж, чому багато ознак культу осіб ми бачимо у країнах Сходу, на пострадянському просторі? Поява лідера, якого обожнюють і обожествляють, не залежить від досвіду, культури чи ментальності.
Путін, культ особи. Картина «крим-наш». Фото з відкритих джерел.
«Тут немає різниці між Сходом і Заходом. Дійсно, Схід більше схильний до авторитаризму, але до такого культу осіб схильні також і системи авторитарні».
Авторитарні системи базуються на централізації влади. І ця централізація влади дуже часто стає одноосібною. Орися Біла пояснює це, радше, феодальним уявленням про світ: «У феодальній структурі суспільства на верхівці стоїть одна особа, яка бере на себе повноту відповідальності за все суспільство. Вона, звичайно, і користується цією владою, але водночас вона є і батьком, і владикою, і царем, і намісником Бога на землі, тобто все відразу.
Так, ця система історично краще збереглася в країнах сходу, так скажемо, але це широко розповсюджено не лише там. Але ми бачимо, що навіть в Америці, де ніхто ніколи не міг сподіватися, – там буде якась можливість взагалі відродження авторитаризму, але те, що ми сьогодні спостерігаємо, це дуже неприємний сигнал для цілого світу».
ЧИ НЕБЕЗПЕЧНИЙ АВТОРИТАРИЗМ ДЛЯ СУЧАСНОЇ ЄВРОПИ?
Питання небезпеки авторитарних систем залишається актуальним не лише для Америки. І Європа знову готова наступати на ті ж граблі, що й у ХХ столітті? У вересні 2023 року в одній із шкіл Будапешта на стінах розмістили «мудрі цитати» Віктора Орбана. Це викликало обурення опозиційних партій, які розцінили такі дії як спробу нав'язування політичної ідеології в освітньому середовищі.
«Юний футбольний ентузіаст, який забиває гол у верхній кут і віддає гроші, які йому дали на купівлю велосипеда, бідному другу» – так описують головного героя фільму-біографії Ердогана у Туреччині.
У квітні 2020 року в головному храмі збройних сил Росії з’явились мозаїчні зображення Володимира Путіна, міністра оборони Сергія Шойгу та радянського тирана Йосипа Сталіна.
Культ особи – це богообраність. Як є у Росії. Фото з відкритих джерел.
Втім, у демократичних країнах, де культура взаємодії формується роками, завжди буде присутній ризик – ризик того, що криза може відкрити шлях до короткострокових рішень, які обіцяють безпеку, але в майбутньому можуть дорого коштувати.
«Я думаю, що ці небезпеки завжди є», – погоджується Орися Біла. «Те, що відрізняє взагалі демократію від авторитаризму, демократія – це культура, яку треба плекати. Демократія не встановлюється раз і назавжди. Кожного разу демократичне суспільство будується через інститути, через взаємодію суспільства, воно потребує певних правил, вироблення культури взаємодії».
Харизматичні лідери з’являються в ті моменти, коли відчувається суспільна нестабільність, коли все довкола руйнується. «Вони дуже привабливі, тому що гарантують базову безпеку, яку ми всі прагнемо, як люди. Але в результаті вони стають небезпечними для суспільства».
Авторитаризм, побудований на персоніфікації влади, в короткостроковій перспективі може давати відчуття спокою. Але коли лідер зникає, настає нова хвиля невизначеності та боротьби.
«Чим авторитаризм небезпечний? Насамперед тим, що він покладається тільки на конкретного вождя. В момент, коли цей вождь або ця система завершується, ну, буквально через фізичну смерть, в такому суспільстві, де панувала ця система, починається знову гра спочатку, знову боротьба».
ЛІБЕРАЛЬНА ДЕМОКРАТІЯ ЗАНЕПАДАЄ?
Тож чому буксує ліберальна демократія? Чому нині суспільства голосують за яскравіших чи простих? Чому поняття свободи, поваги до кожної людини та цінності стають менш значущими? «Про кризу ліберальної демократії пишуть багато дослідників. Це криза, але це момент – шанс для її змін. Я вважаю, що поки що з того, що ми маємо в історії цивілізації, ліберальна демократія була найкращим варіантом розвитку суспільства. Тому що ліберальна демократія базується на повазі до кожної особи, а не до окремих осіб чи до окремих груп, верств суспільства», каже філософиня.
І хоча технологічний розвиток дає неймовірні можливості, людські страхи та внутрішня нездатність адаптуватися лишаються стабільними і тягнуть до не завжди раціональних рішень. «Ми як суспільство дуже швидко розвиваємося технологічно, але як у людей в нас багато страхів, відчуттів, загрози, не адаптивності, тобто відсутності навички гнучко реагувати на виклики. Я думаю, що ми підтягнемось. Але це нам може коштувати трошки зусиль», – дає надію Орися Біла.
ІСТОРИЧНА АНАЛОГІЯ: УРОКИ МИНУЛОГО ДЛЯ НАС СЬОГОДНІ
Одна із базових «прошивок» людської психіки не тільки боятись нового та невизначеності, спираючись на прості рішення, а й шукати паралелі у минулому.
То ж чи бачить ці паралелі Орися Біла з минулим, кривавим і тривожним періодом перед Другою світовою? «На жаль, дуже подібна ситуація. Тут є різні думки на який саме період – чи на 36-й рік, чи на 38-й рік, але є схожість».
20-ті роки ХХ століття в Європі – це момент глобальної кризи. Кризи, коли здається, що економіка занепадає, суспільство занепадає. «Є відчуття того, що технічний прогрес, який нам обіцяв розвиток науки і техніки, себе не виправдав. Перша світова війна, неймовірні втрати. Є величезне розчарування. І коли наприкінці 20-х років з'являються праві партії, вони пропонують мету людям, які залишилися без орієнтирів. Вони стають тим замінником, який дає сенс цьому світові».
Російський художник Сергієнко представив комбінований портрет Путіна та Трампа, які, на його думку, прагнуть миру. Ми, в Україні, сприймаємо цю картину як глибоку іронію, постправду.
Як зазначає Орися Біла: «В часи, коли люди втрачають орієнтири, приходить хтось і каже: «Я для вас знайду це світло, я принесу вам сенс» – це дуже приваблює і це дуже напружує».
Для багатьох із нас ці історичні паралелі стають не лише нагадуванням про минуле, а й цілком реальним варіантом майбутнього, якого варто остерігатись. Адже прості рішення, яскраві дописи й харизматична поведінка несуть за собою все той же культ когось (чогось), а не спасіння.
Відчуття тривоги за майбутнє лишається, але в ньому є і надія – надія, що ми зможемо знайти, нехай і складніші, але відповіді на запитання, зуміємо зберегти свої цінності й підтримати одне одного в ці непрості часи. Адже в нас зберігається хоча б щеплення від культів різних осіб. Втім, треба пильно вдивлятись у минуле, аби звідти не визирнув той самий потворний монстр у сонцесяйному вбранні богообраного лідера всього світу.
Ярина Скуратівська, Київ
Фото створене ШІ
Коментарі